Когда терапевт исследует не только клиента, но и себя

В психотерапии всегда присутствуют как минимум два человека. Две истории, два бессознательных мира, два способа чувствовать, воспринимать и строить отношения.

И когда эти два мира встречаются, между ними начинает происходить нечто большее, чем просто разговор.

Именно поэтому супервизия — не формальность и не проверка профессиональной компетентности терапевта. Это важнейшая часть ответственной и этичной психотерапевтической практики.

В терапевтических отношениях неизбежно возникают процессы, которые не всегда можно распознать непосредственно во время сессии.

Клиент может бессознательно приглашать терапевта в знакомые ему отношения: спасать, отвергать, контролировать, восхищаться, чувствовать вину или беспомощность.

А терапевт, будучи живым человеком со своей историей, чувствами и уязвимостями, может откликаться на эти приглашения.

Иногда мы начинаем чувствовать то, что клиент пока не способен осознать или выразить словами. Иногда обнаруживаем в себе необычное раздражение, тревогу, желание защитить, ускорить процесс или, наоборот, отстраниться.

И здесь возникает важнейший профессиональный вопрос:

Что из происходящего принадлежит мне? Что — клиенту? А что рождается непосредственно между нами?

Перенос, контрперенос и параллельные процессы

В супервизии мы исследуем перенос и контрперенос, параллельные процессы, бессознательные способы организации контакта и повторяющиеся сценарии отношений.

Особенно интересны параллельные процессы. Иногда то, что происходит между клиентом и терапевтом, неожиданно воспроизводится в отношениях терапевта с супервизором.

Например, клиент чувствует себя беспомощным рядом со значимыми людьми. Терапевт начинает ощущать ответственность за то, чтобы непременно его спасти. А на супервизии вдруг обнаруживает, что сам чувствует беспомощность и ждёт от супервизора готового решения.

Один и тот же процесс словно проходит через разные уровни отношений.

При этом подобные совпадения не являются доказательством бессознательной динамики клиента, а становятся гипотезами, которые важно внимательно исследовать.

И когда мы начинаем замечать эти процессы, появляется возможность понять нечто важное о внутреннем мире клиента и о том, как его привычные способы построения отношений проявляются в терапевтическом поле.

Почему терапевту важно исследовать себя

Но не менее важно исследовать и собственные бессознательные процессы терапевта.

Ведь не всё, что я чувствую рядом с клиентом, обязательно связано с клиентом. Иногда это моя история, мои незавершённые переживания, мои собственные способы защищаться от боли, бессилия или неопределённости.

И профессиональная ответственность заключается не в том, чтобы никогда не испытывать подобных чувств, а в способности замечать их, осмыслять и не превращать в действия, которые могут навредить клиенту.

Супервизия помогает нам не смешивать собственные потребности с потребностями клиента, не навязывать ему свои решения, не спасать там, где важно поддерживать самостоятельность, и не воспроизводить бессознательно те болезненные отношения, с последствиями которых человек пришёл в психотерапию.

Супервизия как пространство профессионального развития

При этом супервизия — не место, где кто-то обязательно знает правильный ответ.

Для меня это пространство совместного исследования, в котором можно сомневаться, обнаруживать свои слепые пятна, выдерживать неопределённость и находить новые способы понимания происходящего.

Хорошая супервизия не делает терапевта безошибочным. Она помогает ему оставаться осознающим, ответственным и способным к профессиональному развитию.

Я убеждена, что психотерапевт не может однажды закончить собственное обучение и решить, что теперь он всё понимает о человеческой психике.

Чем глубже мы погружаемся в мир отношений и бессознательных процессов, тем яснее становится, насколько многого мы ещё не знаем.

И для меня именно в этом заключается красота нашей профессии: мы продолжаем учиться видеть, слышать и чувствовать то, что прежде оставалось незамеченным.

Супервизия — это забота о качестве терапевтических отношений, о профессиональной устойчивости терапевта и, прежде всего, о безопасности клиента.

Ольга Полях
Психотерапевт, CTA, UKCP Registered
Узнайте больше о моём психотерапевтическом подходе →

Коли терапевт досліджує не лише клієнта, а й себе

У психотерапії завжди присутні щонайменше двоє людей. Дві історії, два несвідомі світи, два способи відчувати, сприймати та будувати стосунки.

І коли ці два світи зустрічаються, між ними починає відбуватися щось більше, ніж просто розмова.

Саме тому супервізія — не формальність і не перевірка професійної компетентності терапевта. Це надзвичайно важлива складова відповідальної та етичної психотерапевтичної практики.

У терапевтичних стосунках неминуче виникають процеси, які не завжди можна розпізнати безпосередньо під час сесії.

Клієнт може несвідомо запрошувати терапевта до знайомих йому моделей стосунків: рятувати, відкидати, контролювати, захоплюватися, відчувати провину чи безпорадність.

А терапевт, будучи живою людиною зі своєю історією, почуттями та вразливостями, може відгукуватися на ці запрошення.

Іноді ми починаємо відчувати те, що клієнт поки не здатен усвідомити або висловити словами. Іноді помічаємо в собі незвичне роздратування, тривогу, бажання захистити, прискорити процес або, навпаки, дистанціюватися.

І тут постає надзвичайно важливе професійне запитання:

Що з того, що відбувається, належить мені? Що — клієнту? А що народжується безпосередньо між нами?

Перенесення, контрперенесення та паралельні процеси

У супервізії ми досліджуємо перенесення та контрперенесення, паралельні процеси, несвідомі способи організації контакту та повторювані сценарії стосунків.

Особливо цікавими є паралельні процеси. Іноді те, що відбувається між клієнтом і терапевтом, несподівано відтворюється у стосунках терапевта із супервізором.

Наприклад, клієнт почувається безпорадним поруч зі значущими для нього людьми. Терапевт починає відчувати відповідальність за те, щоб неодмінно його врятувати. А під час супервізії раптом виявляє, що сам почувається безпорадним і очікує від супервізора готового рішення.

Один і той самий процес ніби проходить крізь різні рівні стосунків.

Водночас такі збіги не є доказом несвідомої динаміки клієнта, а стають гіпотезами, які важливо уважно досліджувати.

І коли ми починаємо помічати ці процеси, з’являється можливість зрозуміти дещо важливе про внутрішній світ клієнта та про те, як його звичні способи побудови стосунків проявляються в терапевтичному полі.

Чому терапевту важливо досліджувати себе

Але не менш важливо досліджувати й власні несвідомі процеси терапевта.

Адже не все, що я відчуваю поруч із клієнтом, обов’язково пов’язане з клієнтом. Іноді це моя історія, мої незавершені переживання, мої власні способи захищатися від болю, безсилля чи невизначеності.

І професійна відповідальність полягає не в тому, щоб ніколи не відчувати подібних почуттів, а в здатності помічати їх, осмислювати та не перетворювати на дії, які можуть зашкодити клієнту.

Супервізія допомагає нам не змішувати власні потреби з потребами клієнта, не нав’язувати йому своїх рішень, не рятувати там, де важливо підтримувати самостійність, і не відтворювати несвідомо ті болісні стосунки, з наслідками яких людина прийшла в психотерапію.

Супервізія як простір професійного розвитку

Водночас супервізія — не місце, де хтось обов’язково знає правильну відповідь.

Для мене це простір спільного дослідження, у якому можна сумніватися, виявляти власні сліпі плями, витримувати невизначеність і знаходити нові способи розуміння того, що відбувається.

Хороша супервізія не робить терапевта безпомилковим. Вона допомагає йому залишатися усвідомленим, відповідальним і здатним до професійного розвитку.

Я переконана, що психотерапевт не може одного дня завершити власне навчання й вирішити, що тепер він усе розуміє про людську психіку.

Що глибше ми занурюємося у світ стосунків і несвідомих процесів, то ясніше стає, як багато ми ще не знаємо.

І для мене саме в цьому полягає краса нашої професії: ми продовжуємо вчитися бачити, чути й відчувати те, що раніше залишалося непоміченим.

Супервізія — це турбота про якість терапевтичних стосунків, професійну стійкість терапевта і, передусім, про безпеку клієнта.

Ольга Полях
Психотерапевт, CTA, UKCP Registered
Дізнатися більше про мій психотерапевтичний підхід →

When the Therapist Explores Not Only the Client, but Also Themselves

Psychotherapy always involves at least two people. Two personal histories, two unconscious worlds, two ways of feeling, perceiving and forming relationships.

And when these two worlds meet, something more than a conversation begins to unfold between them.

This is why clinical supervision is neither a formality nor simply an assessment of a therapist’s professional competence. It is an essential part of responsible and ethical psychotherapeutic practice.

Within the therapeutic relationship, processes inevitably emerge that are not always possible to recognise during the session itself.

A client may unconsciously invite the therapist into familiar relational patterns: to rescue, reject, control, admire, feel guilty or experience helplessness.

And the therapist, being a human being with their own history, feelings and vulnerabilities, may respond to these invitations.

Sometimes we begin to feel something that the client is not yet able to recognise or put into words. At other times, we notice an unusual sense of irritation, anxiety, a desire to protect, to speed up the process or, conversely, to withdraw.

And this raises a fundamental professional question:

What belongs to me in what is happening? What belongs to the client? And what is emerging in the space between us?

Transference, Countertransference and Parallel Processes

In supervision, we explore transference and countertransference, parallel processes, unconscious ways of organising contact and recurring relational patterns.

Parallel processes are particularly fascinating. Sometimes what happens between the client and therapist is unexpectedly reproduced in the relationship between the therapist and their supervisor.

For example, a client feels helpless in the presence of significant people in their life. The therapist begins to feel responsible for rescuing them at all costs. Then, during supervision, the therapist suddenly realises that they, too, feel helpless and are waiting for the supervisor to provide a ready-made solution.

It is as though the same process is moving through different levels of relationship.

However, such similarities do not constitute proof of the client’s unconscious dynamics. Rather, they offer hypotheses that deserve careful exploration.

As we begin to recognise these processes, we gain an opportunity to understand something important about the client’s inner world and how their familiar ways of relating emerge within the therapeutic field.

Why It Is Important for Therapists to Explore Themselves

Equally important, however, is the exploration of the therapist’s own unconscious processes.

Not everything I feel in the presence of a client necessarily originates with the client. Sometimes it belongs to my own history, my unresolved experiences, or my personal ways of protecting myself from pain, helplessness or uncertainty.

Professional responsibility does not mean never experiencing such feelings. It means being able to recognise and reflect upon them, without allowing them to become actions that might harm the client.

Supervision helps us distinguish our own needs from those of the client, avoid imposing our solutions, resist the urge to rescue when supporting autonomy is more important, and avoid unconsciously recreating the very painful relational experiences that brought the person to psychotherapy in the first place.

Supervision as a Space for Professional Development

At the same time, supervision is not a place where someone necessarily holds the right answer.

For me, it is a space for shared exploration, where we can question our assumptions, discover our blind spots, tolerate uncertainty and find new ways of understanding what is unfolding.

Good supervision does not make a therapist infallible. It helps them remain reflective, responsible and open to professional growth.

I firmly believe that a psychotherapist cannot simply complete their training one day and decide that they now understand everything about the human psyche.

The more deeply we explore the world of relationships and unconscious processes, the more clearly we recognise how much we still do not know.

And for me, this is precisely where the beauty of our profession lies: we continue learning to see, hear and feel what previously remained unnoticed.

Supervision is a way of caring for the quality of therapeutic relationships, the therapist's professional resilience and, above all, the safety of the client.

Olha Poliakh
Psychotherapist, CTA, UKCP Registered

Learn more about my psychotherapy approach →