Представьте новорождённого ребёнка.

Он ещё ничего не достиг. Не получил образования, не построил карьеру, не заработал денег, не совершил ни одного доброго поступка. Он даже не умеет быть удобным для окружающих.

Но разве его ценность от этого меньше?

Большинству из нас сама постановка такого вопроса покажется странной.

Мы понимаем: ребёнок ценен уже потому, что он человек.

А потом почему-то начинаем измерять ценность взрослых людей совершенно другими мерками.

Успешен ли? Красив ли? Достаточно ли молод? Как выглядит? На какой машине ездит? Чего добился? Правильно ли живёт? Соответствует ли нашим представлениям о нормальности?

И постепенно достоинство человека словно превращается в награду за соответствие ожиданиям.

Живя в Великобритании, я всё чаще размышляю об этом противоречии.

Когда можно просто быть собой

Есть одна особенность британской повседневной культуры, которая мне особенно нравится.

Я замечаю людей, которые не пытаются непременно выглядеть моложе своего возраста. Женщин с естественной сединой. Людей в простой, удобной одежде. Совершенно разные фигуры, стили, привычки, способы жить и выражать себя.

Конечно, это не означает, что в Великобритании отсутствуют стандарты красоты, социальная конкуренция или давление общественных ожиданий.

Но в моём личном опыте здесь нередко оказывается легче не объяснять, почему ты выглядишь именно так, почему не следуешь моде или почему тебе не нужна очередная дорогая вещь.

Можно не иметь последнюю модель iPhone. Не ездить на престижной машине. Не стремиться выглядеть на десять лет моложе.

И это не обязательно становится предметом обсуждения.

Для меня это не просто вопрос одежды или внешности.

Это вопрос того, сколько психологической энергии человеку приходится тратить на соответствие чужим ожиданиям.

И сколько свободы появляется, когда необходимость постоянно что-то доказывать становится меньше.

А что, если человек ведёт себя плохо?

Здесь возникает более сложный вопрос.

Одна из важных идей гуманистической психотерапии заключается в том, что ценность человека и оценка его поведения — не одно и то же.

Но разве поведение не является проявлением личности?

Конечно, является.

Наши поступки могут многое говорить о наших убеждениях, способах строить отношения, способности к эмпатии и ответственности.

Однако человек — это не только сумма его поступков.

Мы рождаемся с разным темпераментом, чувствительностью и особенностями нервной системы. Растём в разных семьях. Кто-то получает любовь и безопасность, кто-то сталкивается с унижением, насилием или эмоциональным одиночеством.

На нас влияют культура, образование, привязанность, травматический опыт, отношения, жизненные обстоятельства и множество других факторов.

Иногда мы поступаем из любви. Иногда из страха. Иногда ошибаемся. Иногда причиняем вред.

Это не отменяет ответственности.

Мы можем сказать человеку:

«Твой поступок был жестоким».

«Ты нарушил мои границы».

«Твоё поведение причинило мне боль».

«За это необходимо отвечать».

Но совсем другое — объявить всю личность человека плохой, неполноценной или недостойной уважения.

Признание человеческого достоинства не означает оправдания жестокости, насилия или дискриминации.

Человек может сохранять своё достоинство и одновременно нести серьёзную моральную и юридическую ответственность за совершённое.

Мы вправе ограничивать контакт, защищать себя и требовать справедливости.

Уважать человеческое достоинство — не значит терпеть любое поведение.

Почему это так важно в психотерапии

Когда человек говорит себе: «Я плохой», он может переживать глубокий стыд.

Стыд затрагивает не только отдельный поступок, но и представление о себе целиком.

Совсем иначе звучит:

«Я совершил поступок, который причинил вред. Мне необходимо понять, что произошло, взять ответственность и решить, как действовать иначе».

Во втором случае появляется возможность исследовать поведение, а не уничтожать себя внутренним обвинением.

Мне близка идея, что ошибки могут становиться зоной развития.

Не все ошибки безобидны. Некоторые имеют тяжёлые и необратимые последствия. И далеко не всякий человек готов меняться.

Но возможность изменений связана с признанием ответственности, а не с навешиванием окончательного ярлыка.

Мы учимся всю жизнь.

Быть родителями. Быть партнёрами. Выдерживать разочарование. Обходиться со злостью. Уважать границы. Признавать собственную неправоту.

И мне кажется важным не путать человеческую ценность с уровнем освоения этих навыков.

Какое отношение к этому имеют британские законы?

Самое интересное для меня заключается в том, что уважение к различиям в Великобритании существует не только на уровне культурных представлений.

Определённые принципы закреплены законодательно.

Например, Equality Act 2010 защищает людей от предусмотренных законом форм дискриминации по девяти признакам:

• возраст;
• инвалидность;
• изменение гендерной принадлежности (gender reassignment);
• брак и гражданское партнёрство;
• беременность и материнство;
• раса, включая цвет кожи, национальность и этническое или национальное происхождение;
• религия или убеждения;
• пол;
• сексуальная ориентация.

Закон действует в Англии, Шотландии и Уэльсе и распространяется на многие ситуации в трудоустройстве, образовании и предоставлении услуг. Для отдельных признаков и обстоятельств предусмотрены специальные правила и исключения.

Мне особенно интересна идея, лежащая в основе этой защиты.

Человек не должен терять определённые возможности только потому, что принадлежит к той или иной защищённой законом группе.

Это не означает, что закон защищает абсолютно любую индивидуальную особенность от любой критики или неприятного отношения.

Но он устанавливает конкретные границы дискриминационного поведения.

И в этом я вижу важную общественную ценность.

Почему в британском CV обычно нет фотографии?

Для меня это один из любопытных примеров.

В Великобритании фотографию в резюме обычно не включают. Дату рождения также, как правило, не указывают.

Это распространённая практика, а не универсальный законодательный запрет.

Её смысл мне очень близок: при оценке кандидата внимание желательно направлять прежде всего на его профессиональные качества, опыт и соответствие требованиям работы.

Конечно, это не гарантирует отсутствия предубеждений. И далеко не каждый работодатель принимает решения исключительно объективно.

Но сам подход заслуживает внимания.

Почему внешний вид человека должен определять, насколько хорошо он способен выполнять работу, если внешность не относится к профессиональным требованиям?

Почему возраст должен автоматически превращаться в предположение о способностях?

Почему акцент, происхождение или другие особенности должны заслонять реальные компетенции?

Иногда нам кажется, что мы оцениваем человека, хотя на самом деле оцениваем собственные представления о нём.

Право на индивидуальность — это не право быть удобным

Есть и другой важный документ — Human Rights Act 1998.

Через него в британском праве защищаются, в частности, право на уважение частной и семейной жизни, свобода мысли, совести, религии и свобода выражения мнений.

Право на частную жизнь в правовой практике охватывает также определённые аспекты личной идентичности и автономии.

Эти права имеют установленные законом пределы, а их применение зависит от обстоятельств. Они не означают, что любой человек обязан принимать любые взгляды или поступки другого.

Но сама идея для меня чрезвычайно важна.

Мы можем быть разными.

Можем не разделять убеждения друг друга.

Можем по-разному выглядеть, стареть, строить отношения и выбирать жизненные ориентиры.

И при этом признавать достоинство друг друга.

Пожалуй, именно здесь я вижу связь между законодательством и психотерапевтическим взглядом на человека.

Не в том, что закон способен сделать людей добрыми или принимающими.

А в том, что общество может устанавливать правила, ограничивающие определённые формы несправедливого обращения.

Принятие не означает вседозволенность

Мне кажется, это принципиально важное различие.

Если мы признаём ценность каждого человека, это не значит, что все его действия одинаково допустимы.

Если мы уважаем различия, это не значит, что должны отказываться от собственных убеждений.

Если мы признаём право другого быть собой, это не означает, что он получает право нарушать наши границы.

В отношениях, как и в обществе, свобода существует рядом с ответственностью.

Можно уважать человека и не соглашаться с ним.

Можно признавать его достоинство и прекратить отношения.

Можно понимать причины поведения и не оправдывать его последствия.

И можно защищать собственные права, не обесценивая человеческую личность другого.

Чему я учусь, живя в Великобритании

Я не хочу идеализировать страну, в которой живу.

Здесь тоже существуют дискриминация, социальное неравенство, предубеждения и противоречия между провозглашаемыми ценностями и реальной жизнью.

И мой личный опыт, конечно, не может описывать всё британское общество.

Но мне нравится замечать те стороны культуры, которые помогают человеку чувствовать себя свободнее.

Мне нравится, когда седина может оставаться просто сединой.

Когда одежда не обязательно должна демонстрировать статус.

Когда профессиональные качества важнее предположений о возрасте.

Когда различия между людьми не требуют немедленной оценки.

И особенно мне близка мысль, что уважение не нужно заслуживать идеальностью.

В психотерапии мы часто исследуем, сколько жизни человек потратил на попытки стать таким, каким его хотели видеть другие.

А затем постепенно учимся задавать совершенно другие вопросы.

Кто я?

Что для меня важно?

Чего хочу именно я?

Где мои границы?

И могу ли я позволить другому человеку быть другим, не воспринимая его отличие как угрозу?

Мне кажется, что именно здесь начинается настоящее уважение к индивидуальности.

Человеческое достоинство не является наградой за успех, молодость, красоту, достаток или безошибочное поведение.

При этом поступки имеют значение. Они могут причинять вред, требовать ответственности, ограничений и изменений.

Для меня эти две идеи не противоречат друг другу.

Наоборот, они дополняют одна другую.

И, возможно, именно такое сочетание — уважение к человеку и ответственность за поведение — помогает создавать более безопасные отношения между людьми.

Как в кабинете психотерапевта, так и за его пределами.

---

Ольга Полях
Психотерапевт, CTA, UKCP Registered

Материал отражает мои личные наблюдения и профессиональные размышления. Упоминания законодательства приведены в информационных целях и не являются юридической консультацией.

Законодательные источники:

Equality Act 2010

Human Rights Act 1998

Официальные разъяснения правительства Великобритании

Узнать больше о моём психотерапевтическом подходе

Уявіть новонароджену дитину.

Вона ще нічого не досягла. Не здобула освіти, не побудувала кар'єри, не заробила грошей, не зробила жодного доброго вчинку. Вона навіть не вміє бути зручною для оточення.

Але хіба від цього її цінність менша?

Більшості з нас саме таке запитання здасться дивним.

Ми розуміємо: дитина цінна вже тому, що вона людина.

А потім чомусь починаємо вимірювати цінність дорослих людей зовсім іншими мірками.

Чи успішна людина? Чи красива? Чи достатньо молода? Який має вигляд? На якому автомобілі їздить? Чого досягла? Чи правильно живе? Чи відповідає нашим уявленням про нормальність?

І поступово людська гідність ніби перетворюється на винагороду за відповідність очікуванням.

Живучи у Великій Британії, я дедалі частіше замислююся над цією суперечністю.

Коли можна просто бути собою

Є одна особливість британської повсякденної культури, яка мені особливо подобається.

Я помічаю людей, які не намагаються неодмінно виглядати молодшими за свій вік. Жінок із природною сивиною. Людей у простому, зручному одязі. Зовсім різні фігури, стилі, звички, способи жити та виражати себе.

Звісно, це не означає, що у Великій Британії немає стандартів краси, соціальної конкуренції чи тиску суспільних очікувань.

Але з мого особистого досвіду тут нерідко легше не пояснювати, чому ти виглядаєш саме так, чому не стежиш за модою або чому тобі не потрібна чергова дорога річ.

Можна не мати останньої моделі iPhone. Не їздити на престижному автомобілі. Не прагнути виглядати на десять років молодше.

І це не обов'язково стає предметом обговорення.

Для мене це не просто питання одягу чи зовнішності.

Це питання того, скільки психологічної енергії людина витрачає на відповідність чужим очікуванням.

І скільки свободи з'являється, коли потреба постійно щось доводити стає меншою.

А якщо людина поводиться погано?

Тут виникає складніше запитання.

Одна з важливих ідей гуманістичної психотерапії полягає в тому, що цінність людини та оцінка її поведінки — не одне й те саме.

Але хіба поведінка не є проявом особистості?

Звісно, є.

Наші вчинки можуть багато розповісти про наші переконання, способи будувати стосунки, здатність до емпатії та відповідальності.

Проте людина — це не лише сума її вчинків.

Ми народжуємося з різним темпераментом, чутливістю та особливостями нервової системи. Зростаємо в різних сім'ях. Хтось отримує любов і безпеку, а хтось стикається з приниженням, насильством або емоційною самотністю.

На нас впливають культура, освіта, прив'язаність, травматичний досвід, стосунки, життєві обставини та безліч інших чинників.

Іноді ми діємо з любові. Іноді зі страху. Іноді помиляємося. Іноді завдаємо шкоди.

Це не скасовує відповідальності.

Ми можемо сказати людині:

«Твій вчинок був жорстоким».

«Ти порушив мої кордони».

«Твоя поведінка завдала мені болю».

«За це необхідно відповідати».

Але зовсім інше — оголосити всю особистість людини поганою, неповноцінною або негідною поваги.

Визнання людської гідності не означає виправдання жорстокості, насильства чи дискримінації.

Людина може зберігати свою гідність і водночас нести серйозну моральну та юридичну відповідальність за скоєне.

Ми маємо право обмежувати контакт, захищати себе та вимагати справедливості.

Поважати людську гідність — не означає терпіти будь-яку поведінку.

Чому це так важливо в психотерапії

Коли людина говорить собі: «Я погана», вона може переживати глибокий сором.

Сором зачіпає не лише окремий вчинок, а й уявлення про себе загалом.

Зовсім інакше звучить:

«Я зробила вчинок, який завдав шкоди. Мені необхідно зрозуміти, що сталося, взяти відповідальність і вирішити, як діяти інакше».

У другому випадку з'являється можливість досліджувати поведінку, а не руйнувати себе внутрішнім осудом.

Мені близька ідея, що помилки можуть ставати зоною розвитку.

Не всі помилки нешкідливі. Деякі мають тяжкі та незворотні наслідки. І далеко не кожна людина готова змінюватися.

Але можливість змін пов'язана з визнанням відповідальності, а не з навішуванням остаточного ярлика.

Ми навчаємося протягом усього життя.

Бути батьками. Бути партнерами. Витримувати розчарування. Давати раду злості. Поважати кордони. Визнавати власну неправоту.

І мені здається важливим не плутати людську цінність із рівнем опанування цих навичок.

Який стосунок до цього мають британські закони?

Найцікавішим для мене є те, що повага до відмінностей у Великій Британії існує не лише на рівні культурних уявлень.

Певні принципи закріплені законодавчо.

Наприклад, Equality Act 2010 — Закон про рівність 2010 року, який діє в Англії, Шотландії та Уельсі, захищає людей від визначених законом форм дискримінації за дев'ятьма захищеними ознаками:

• вік;
• інвалідність;
• зміна гендерної належності (gender reassignment);
• шлюб і цивільне партнерство;
• вагітність і материнство;
• раса, зокрема колір шкіри, громадянство, етнічне або національне походження;
• релігія або переконання;
• стать;
• сексуальна орієнтація.

Закон поширюється на багато ситуацій у сфері працевлаштування, освіти та надання послуг. Для окремих ознак і обставин передбачені спеціальні правила та винятки.

Мене особливо цікавить ідея, яка лежить в основі цього захисту.

Людина не повинна втрачати певні можливості лише тому, що належить до тієї чи іншої захищеної законом групи.

Це не означає, що закон захищає абсолютно будь-яку індивідуальну особливість від будь-якої критики чи неприємного ставлення.

Але він встановлює конкретні межі дискримінаційної поведінки.

І в цьому я бачу важливу суспільну цінність.

Чому в британському CV зазвичай немає фотографії?

Для мене це один із цікавих прикладів.

У Великій Британії фотографію до резюме зазвичай не додають. Дату народження також, як правило, не вказують.

Це поширена професійна практика, а не універсальна законодавча заборона.

Мені дуже близький її зміст: під час оцінювання кандидата увагу бажано зосереджувати насамперед на його професійних якостях, досвіді та відповідності вимогам конкретної посади.

Звісно, це не гарантує відсутності упереджень. І далеко не кожен роботодавець ухвалює рішення цілком об'єктивно.

Але сам підхід заслуговує на увагу.

Чому зовнішність людини має визначати, наскільки добре вона здатна виконувати роботу, якщо зовнішність не стосується професійних вимог?

Чому вік має автоматично перетворюватися на припущення про здібності?

Чому акцент, походження чи інші особливості мають затьмарювати реальні компетенції?

Іноді нам здається, що ми оцінюємо людину, хоча насправді оцінюємо власні уявлення про неї.

Право на індивідуальність — це не обов'язок бути зручним

Є ще один важливий законодавчий документ — Human Rights Act 1998 — Закон про права людини 1998 року.

Через нього в британському праві захищаються, зокрема, право на повагу до приватного та сімейного життя, свобода думки, совісті, релігії та свобода вираження поглядів.

Право на приватне життя в правовій практиці охоплює також певні аспекти особистої ідентичності й автономії.

Ці права мають встановлені законом межі, а їх застосування залежить від обставин. Вони не означають, що кожна людина зобов'язана приймати будь-які погляди чи вчинки іншої.

Але сама ідея для мене надзвичайно важлива.

Ми можемо бути різними.

Можемо не поділяти переконань одне одного.

Можемо по-різному виглядати, старіти, будувати стосунки та обирати життєві орієнтири.

І водночас визнавати гідність одне одного.

Мабуть, саме тут я бачу зв'язок між законодавством і психотерапевтичним поглядом на людину.

Не в тому, що закон здатний зробити людей добрими чи приймаючими.

А в тому, що суспільство може встановлювати правила, які обмежують певні форми несправедливого ставлення.

Прийняття не означає вседозволеності

Мені здається, це принципово важливе розрізнення.

Якщо ми визнаємо цінність кожної людини, це не означає, що всі її дії однаково прийнятні.

Якщо ми поважаємо відмінності, це не означає, що маємо відмовлятися від власних переконань.

Якщо ми визнаємо право іншої людини бути собою, це не означає, що вона отримує право порушувати наші кордони.

У стосунках, як і в суспільстві, свобода існує поруч із відповідальністю.

Можна поважати людину й не погоджуватися з нею.

Можна визнавати її гідність і припинити стосунки.

Можна розуміти причини поведінки й не виправдовувати її наслідки.

І можна захищати власні права, не знецінюючи людську особистість іншого.

Чого я навчаюся, живучи у Великій Британії

Я не хочу ідеалізувати країну, в якій живу.

Тут також існують дискримінація, соціальна нерівність, упередження та суперечності між проголошеними цінностями й реальним життям.

І мій особистий досвід, звісно, не може описувати все британське суспільство.

Але мені подобається помічати ті сторони культури, які допомагають людині почуватися вільніше.

Мені подобається, коли сивина може залишатися просто сивиною.

Коли одяг не обов'язково має демонструвати статус.

Коли професійні якості важливіші за припущення про вік.

Коли відмінності між людьми не потребують негайної оцінки.

І особливо мені близька думка, що повагу не потрібно заслуговувати ідеальністю.

У психотерапії ми часто досліджуємо, скільки життя людина витратила на спроби стати такою, якою її хотіли бачити інші.

А потім поступово вчимося ставити зовсім інші запитання.

Хто я?

Що для мене важливо?

Чого хочу саме я?

Де мої кордони?

І чи можу я дозволити іншій людині бути іншою, не сприймаючи її відмінність як загрозу?

Мені здається, що саме тут починається справжня повага до індивідуальності.

Людська гідність не є винагородою за успіх, молодість, красу, достаток або безпомилкову поведінку.

Водночас вчинки мають значення. Вони можуть завдавати шкоди, вимагати відповідальності, обмежень і змін.

Для мене ці дві ідеї не суперечать одна одній.

Навпаки, вони доповнюють одна одну.

І, можливо, саме таке поєднання — повага до людини та відповідальність за поведінку — допомагає створювати безпечніші стосунки між людьми.

Як у кабінеті психотерапевта, так і за його межами.

---

Ольга Полях
Психотерапевтка, CTA, UKCP Registered

Матеріал відображає мої особисті спостереження та професійні роздуми. Згадки про законодавство наведено з інформаційною метою і вони не є юридичною консультацією.

Законодавчі джерела:

Equality Act 2010 — Закон про рівність

Human Rights Act 1998 — Закон про права людини

Офіційні роз'яснення уряду Великої Британії

Дізнатися більше про мій психотерапевтичний підхід

Imagine a newborn baby.

This child has achieved nothing yet. They have no education, no career, no money, and have not performed a single good deed. They cannot even make themselves convenient for the people around them.

But does that make them any less valuable?

For most of us, the very question seems strange.

We understand intuitively that a child has value simply because they are human.

And yet, somewhere along the way, we begin measuring the worth of adults by completely different standards.

Are they successful? Attractive? Young enough? What do they look like? What car do they drive? What have they achieved? Are they living the right way? Do they meet our expectations of what is normal?

Gradually, human dignity begins to look like a reward for meeting other people's expectations.

Living in the United Kingdom has made me reflect increasingly on this contradiction.

When You Can Simply Be Yourself

There is something about everyday British culture that I particularly appreciate.

I notice people who do not necessarily try to look younger than they are. Women who embrace their natural grey hair. People wearing simple, comfortable clothes. Different body shapes, styles, habits, ways of living and expressing themselves.

Of course, this does not mean that beauty standards, social competition or pressure to conform do not exist in Britain.

But in my personal experience, it often feels easier here not to explain why you look the way you do, why you do not follow fashion, or why you do not need another expensive possession.

You do not have to own the latest iPhone. You do not have to drive a prestigious car. You do not have to try to look ten years younger.

And these choices do not necessarily become subjects of discussion.

For me, this is about much more than clothing or appearance.

It is about how much psychological energy we spend trying to meet other people's expectations.

And how much freedom becomes available when we feel less pressure to prove ourselves.

But What If Someone Behaves Badly?

This brings us to a more difficult question.

One important idea in humanistic psychotherapy is that a person's inherent worth and the evaluation of their behaviour are not the same thing.

But isn't behaviour an expression of personality?

Of course it is.

Our actions can tell us a great deal about our beliefs, the ways we relate to others, and our capacity for empathy and responsibility.

Yet a person is more than the sum of their actions.

We are born with different temperaments, sensitivities and nervous systems. We grow up in different families. Some experience love and safety, while others grow up with humiliation, violence or emotional loneliness.

We are shaped by culture, education, attachment, traumatic experiences, relationships, life circumstances and countless other influences.

Sometimes we act out of love. Sometimes out of fear. Sometimes we make mistakes. Sometimes we cause harm.

None of this removes our responsibility.

We can say to someone:

"Your actions were cruel."

"You crossed my boundaries."

"Your behaviour hurt me."

"You need to take responsibility for what you did."

But it is something quite different to declare that the entire person is bad, inferior or unworthy of respect.

Recognising human dignity does not mean excusing cruelty, violence or discrimination.

A person can retain their human dignity while also bearing serious moral and legal responsibility for their actions.

We have the right to limit contact, protect ourselves and seek justice.

Respecting someone's dignity does not mean tolerating all their behaviour.

Why This Matters So Much in Psychotherapy

When someone tells themselves, "I am bad," they may experience profound shame.

Shame affects not only how we see a particular action, but how we experience ourselves as a whole.

It sounds very different when someone can say:

"I did something that caused harm. I need to understand what happened, take responsibility and decide how to act differently."

In the second situation, there is room to explore behaviour rather than destroy oneself through self-condemnation.

I am drawn to the idea that mistakes can become opportunities for growth.

Not all mistakes are harmless. Some have serious and irreversible consequences. And not everyone is willing to change.

But the possibility of change is connected to acknowledging responsibility, not attaching a permanent label to a person.

We continue learning throughout our lives.

How to be parents. How to be partners. How to tolerate disappointment. How to manage anger. How to respect boundaries. How to acknowledge when we are wrong.

And I believe it is important not to confuse human worth with how well we have developed these abilities.

What Does British Law Have to Do With This?

What I find particularly interesting is that respect for differences in the United Kingdom is not only a matter of cultural attitudes.

Certain principles are also protected by law.

For example, the Equality Act 2010, which applies in England, Scotland and Wales, protects people against legally defined forms of discrimination related to nine protected characteristics:

• Age
• Disability
• Gender reassignment
• Marriage and civil partnership
• Pregnancy and maternity
• Race, including colour, nationality, and ethnic or national origins
• Religion or belief
• Sex
• Sexual orientation

The Act covers many situations involving employment, education and the provision of services. Specific rules and exceptions apply depending on the circumstances and the protected characteristic involved.

I am particularly interested in the principle behind these protections.

People should not lose certain opportunities simply because they belong to a group protected by law.

This does not mean that the law protects every individual characteristic from all criticism or unpleasant treatment.

But it does establish specific boundaries around discriminatory behaviour.

And I see something deeply valuable in that.

Why Do British CVs Usually Have No Photograph?

For me, this is a particularly interesting example.

In the UK, CVs generally do not include photographs. Dates of birth are also usually omitted.

This is a common professional practice, rather than a universal legal prohibition.

I appreciate the thinking behind it: when evaluating a candidate, the focus should ideally be on their professional abilities, experience and suitability for the role.

Of course, this does not guarantee the absence of prejudice. Nor does every employer make entirely objective decisions.

But the approach itself is worth considering.

Why should someone's appearance determine how capable they are of doing a job when appearance is irrelevant to its requirements?

Why should age automatically lead to assumptions about ability?

Why should an accent, someone's background or other personal characteristics overshadow their actual professional competence?

Sometimes we believe we are evaluating a person when, in reality, we are evaluating our own assumptions about them.

The Right to Be Yourself Is Not the Obligation to Be Convenient

Another important piece of legislation is the Human Rights Act 1998.

It gives effect in UK law to certain rights under the European Convention on Human Rights, including respect for private and family life, freedom of thought, conscience and religion, and freedom of expression.

In legal interpretation, the right to respect for private life also covers certain aspects of personal identity and autonomy.

These rights have legal limits, and their application depends on the circumstances. They do not mean that everyone must accept every belief or action of another person.

But the underlying idea is extremely important to me.

We can be different.

We do not have to share one another's beliefs.

We can look different, age differently, build relationships differently and choose different priorities in life.

And still recognise one another's dignity.

Perhaps this is where I see the connection between legislation and a psychotherapeutic understanding of human beings.

Not because laws can make people kind or accepting.

But because society can establish rules that limit certain forms of unfair treatment.

Acceptance Does Not Mean Permissiveness

I think this distinction is essential.

If we recognise the worth of every person, it does not mean that all their actions are equally acceptable.

If we respect differences, it does not mean we must abandon our own beliefs.

If we recognise another person's right to be themselves, it does not give them the right to violate our boundaries.

In relationships, just as in society, freedom exists alongside responsibility.

We can respect someone and disagree with them.

We can recognise their dignity and choose to end a relationship.

We can understand the reasons behind behaviour without excusing its consequences.

And we can defend our own rights without devaluing another person's humanity.

What I Am Learning From Living in Britain

I do not want to idealise the country where I live.

Discrimination, social inequality, prejudice and contradictions between stated values and everyday reality exist here too.

And my personal experience cannot represent British society as a whole.

But I appreciate noticing aspects of the culture that help people feel freer to be themselves.

I like it when grey hair can simply be grey hair.

When clothing does not have to communicate social status.

When professional abilities matter more than assumptions about age.

When differences between people do not immediately demand judgement.

And I particularly value the idea that respect does not have to be earned through perfection.

In psychotherapy, we often explore how much of their lives people have spent trying to become what others wanted them to be.

And then, gradually, we begin asking entirely different questions.

Who am I?

What matters to me?

What do I actually want?

Where are my boundaries?

And can I allow another person to be different without experiencing their differences as a threat?

I think this is where genuine respect for individuality begins.

Human dignity is not a reward for success, youth, beauty, wealth or flawless behaviour.

At the same time, actions matter. They can cause harm, require accountability, lead to consequences and call for change.

For me, these two ideas do not contradict each other.

On the contrary, they complement one another.

And perhaps it is precisely this combination — respect for the person and responsibility for behaviour — that helps create safer relationships between people.

Both inside the therapy room and beyond it.

---

Olha Poliakh
Psychotherapist, CTA, UKCP Registered

This article reflects my personal observations and professional reflections. References to legislation are provided for general information and do not constitute legal advice.

Legal sources:

Equality Act 2010

Human Rights Act 1998

UK Government guidance on the Equality Act 2010

Learn more about my psychotherapeutic approach